Негр на підводі міцно тримає віжки чотирьох коней, брила камінна, ланцюгом прикручена, хитається під підводою. Негр виїжджає з тісного кар'єру на шлях, він стрункий і високий, спирається ногою на передок. Синя сорочка недбало на стегнах зав'язана, шия і груди просторі, налиті силою, Криса на брилі заломлені, погляд спокійний і владний, Сонце лягає на чорні лискучі кучері й вуса, на чорні руки та ноги, довершені і прекрасні. Я захоплений, залюблений в цього картинного велетня, я не можу на місці встояти, Я біжу поряд із возом. Я голюблю життя усюди, куди б не ступало воно—вперед чи назад,— однаково. Найдальших і наймерзенніших часток його не минаю, Вбираю до свого серця і до своєї пісні. Воли, що бряжчать ланцюгами й ярмом чи стоять на спочинку в холодку під деревами,—як воно вам виглядає? Думаю, це значить більше за все, що я прочитав за своє життя. Мої кроки—я йшов без мети десь далеко—сполохали качура й качку на озері, Вони вгору знялися, поволі кружляють над лісом. Я вірю в їхнє крилате прагнення до мети, Я визнаю біле, червоне і жовте, що в мені самому кружляють, Я шаную зелене, бузкове й вінки кучеряві,—усе це сповнене змісту. Черепаху не назву я недолугою за те, що вона—не щось інше, Сойка нот не вивчала в лісах, а як виспівує славно, Погляд гнідої кобили соромить мою глупоту.
