—Послухай-но, що це—трава?—повні жмені простягши, дитина 
спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий їз різнотрав'я надій.
Може, це хусточка бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували, і г
оворили:—Чиє?

Може, трава й сама—дитина, новонароджене малятко рослинне.
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную, 
однакове й у них беру.
А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
Може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,
Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирваних з 
матерніх лон,
Нині сира земля для них—матернє лоно.

Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.

О, я відчуваю нарешті, що це—язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно,
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і 
юнок,
Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних з 
матерніх лон.

Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з'являється знову.

Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти—це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.