—Послухай-но, що це—трава?—повні жмені простягши, дитина спитала. Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це. Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий їз різнотрав'я надій. Може, це хусточка бога, Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий, З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали, і міркували, і г оворили:—Чиє? Може, трава й сама—дитина, новонароджене малятко рослинне. Може, це ієрогліф тотожності, Що про Зростання, рівне повсюди, твердить, Славне буяння на землях чорних народів і білих, Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів, однакове їм пропоную, однакове й у них беру. А нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил. Ніжним буду до тебе, травице зелена, Може, ти проросла із трупів юначих, Може, я навіть знав і любив би тих юнаків, Може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених, вирваних з матерніх лон, Нині сира земля для них—матернє лоно. Темна занадто трава для сивини старих матерів, Темніша від безбарвних борід старих чоловіків, Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних. О, я відчуваю нарешті, що це—язики, і вони щось нам кажуть, І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно, Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і юнок, Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних з матерніх лон. Де вони ділися, літні і юні мужі? Де вони ділися, жони і діти? Вони бадьорі, повні життя де-небудь, Найменший паросток твердить, що смерті немає, І якщо коли-небудь, до життя, вона й існувала, то вже не чекає попереду, щоб життя зупинити, Кожна зникла хвилинка з'являється знову. Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує, Померти—це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.