Зараз облишу усе і буду слухати,
Буду вслухатися в пісню, в її голоси.

Слухаю співи пташок, шурхіт зростаючих жит, балаканину вогнів, 
хрускіт розпалених дров, на яких я готую обід,
Слухаю голос людський, голос любий мені,
Слухаю всі голоси, що ринуть разом, зливаються або йдуть один по 
одному,
Голоси міста і передмість, голоси дня і ночі,
Балакучість юних для тих, кому вони милі, розкотистий сміх 
робітників за обідом,
Розлючений бас дружби, що розладналась, бліде белькотіння 
недужого,
Тремтіння знервоване губ, стиснуті руки судді, що смертний вирок 
виносить,
Дружні крики вантажників на роботі в порту, приспів рипучого 
якоря,
На сполох розгойдані дзвони, галас вогню, лемент пожежних машин, 
порожніх возів,
Пара сюрчить, могутній гуркіт потяга, що наближається,
Повільний марш, під який ступають по двоє в ряд
(Поважним кроком люди вшановують трупа—і корогви прикрашено 
чорними биндами).

Чую віолончелі (чи скарги юних сердець),
Чую корнет, його звуки вдираються в вуха,
Їх дикі й солодкі удари стрясають нутро мені й груди,

Хори чую, оперу грандіозну,
Це істинна музика, вона мені до вподоби.

Тенор, глибокий і свіжий, вливається в мене,
Пружні півмісяці губ наливають мене по вінця.

Я чую витончене сопрано (чому воно так хвилює мене?),
Оркестр гойдає мене ген до орбіти Урана,
Він добуває з грудей моїх запал, якого я не сподівався,
Він мене тягне, як море. Босі ноги спускаю, і хвилі повільні тихо 
облизують пальці,
Весь побитий громом гірким і гнівним, я вже не дихаю,
В морфій солодкий занурений, горло моє стиснуте кільцями смерті,
Та залишаюся тут, аби знов до загадки загадок братись.
Ось воно—існування.