Простір і час! Аж тепер я повірив у правду всього, Що гадалося, доки я по траві блукав, Що гадалося, доки я лежав на самоті, Що гадається зараз біля сивого моря під блідими зірками світання. Всі зв'язки і всі пута скинуто, мої лікті—в морських безоднях, Я йду по скелястих кряжах, у долонях моїх—континенти, Так уява мене веде. Повз муровані стіни міста, у глухі лісові хатини, По узбіччю битого шляху, вздовж ущелини і потічка, На городи веде з сапою, до яблунь веде з лопатою, Крізь савани, крізь дикі пуші, Мандрувати, шукати золото, проривати цибулю в грядках, Обпікати на сонці литки, по одмілинах човен тягнучи, До лісів, де над головою гуляють м'які ягуари, де олень тупцює розлючено, цілячи роги в мисливця, Де гріє на сонці шкіру зів'яла змія гримуча, де видра ковтає рибу, Де крокодил прищавий спить у гнилому болоті, Де чорний ведмідь блукає, шукаючи ягід і коренів, де ляскає по грязюці плескатий бобровий хвіст, Над цукром і жовтим бавовником, над рисом у вогких долинах, Над гостроверхою фермою, де сохне руда грязюка, а в ринві травичка росте, Над західними персимонами, листатою кукурудзою, синіми квітами льону, Над рудою та білою гречкою, де я починаю, як усе навколо, дзижчати, Над темними хвилями жита, зеленого жита під вітром, У гори лізу, обережно несу своє тіло, скарлючивши руки і ноги, тримаюся голої скелі, Проходжу зарослою стежкою, деруся крізь чагарі, Іду травами і пшеницями, де лунко висвистує перепел, Де кажани літають липневими вечорами, де золоті світлячки сиплються просто з темряви, Де струмок з-під старезного дуба біжить у долину, Де худоба шкірою сіпає, відганяючи мух настирних, Де вороків сиру навішано, де тагани обступили камін, павутиння звисає зі сволока, Де важко гупають молоти, де друкарська машина крутить циліндри, Скрізь, де серце людини боляче б'ється під ребрами, Де повітряна куля пливе по небу (а я в ній, дивлюся униз спокійнісінько), Де човен міцно прив'язано до корабля, де спека в піску висиджує сірі яйця, Де самиця кита плаває з китеням і ніколи його не кидає, Де пароплав над морем тягне знамено диму, Де раптом плавець акули зринає, мов чорна скалка, Де невідомі течії несуть корабель обгорілий, Черепашки ростуть на обліпленій слизом палубі, а мерці тихо гниють у трюмі, Де зірчастий прапор несуть на чолі полків, А полки по вузькому довгому острову йдуть на Манхаттан, Під Ніагарою—потоком, який спадає, ніби вуаль, по моєму обличчю, На поріг, на колоду для вершників під стіною, На іподром, на веселий пікнік, до джиги чи до бейсбола, На чоловічу вечірку, де сороміцькі жарти, глузливі примовки, танці, питво і регіт, До сидрових гнітів поласувати солодкою кашкою, посмоктати крізь соломинку сік, На збирання яблук (хай би мене цілували за кожен червоний плід, який я знайшов), На військові паради, на зустрічі друзів, на гулянки над морем, на збирання врожаю, на будівництво, У місця, де пересмішник туркоче, гелгоче, голосить і плаче, Де копиця стоїть, де сіно розкідане, де племінна корова чекає в загоні, Де бугай прямує до чоловічого свого діла, а огир—до свого, де півень насідає на курку, Де телички пасуться, гуси скубуть травичку, Де вечірні тіні безмірно тягнуться у похмурих преріях, Де гурти бізонів заповнили величезні простори квадратних миль, Де колібрі виблискує, де шия довговічного лебедя звивається, вигинається, Де чайка-реготуха скаче берегом і раптом заходиться сміхом, майже людським, Де вулики у садку між високими бур'янами, Де куріпки всідаються колом, пишношиї голівки закинувши, Де похоронний ридван в'їжджає в цваинтарну браму, Де змерзлі вовки блукають серед снігів та криги, Де чапля у жовтій короні вночі на болоті невтомно чигає на раків, Де плюскотіння плавців і нурців студить гарячий полудень, Де коник дзвінко сюркоче над джерелом на ліщині, Через грядки цитронів і огірків з листям сріблястим, Через солончаки, помаранчеві гаї, під ялинами гостроверхими, Через салун, де вікна завішено, через спортивний зал, контору, зал для зборів; Милуюся рідним і чужинському радий, і новим і старим задоволений, Милуюсь негарною жінкою так само, як і красунею, Милуюся квакершею, коли капелюшок знімає і розказує щось мелодійно, Милуюся співом хору в недавно побіленій церкві, Милуюсь натхненною мовою спітнілого методистського пастора (зворушений молитвою тлуму віруючих), Цілісінький ранок заглядаю в крамниці Бродвея, у кожну вітрину вліпляючи носа, А того ж вечора тиняюсь, піднявши очі до хмар, чи спустивши долі на стежку, чи обводячи поглядом берег, Мої права і ліва руки обіймають друзів моїх, а я—посередині, Вертаюсь додому з тихим смаглявим бушбоєм (він їде верхи у сутінках в мене за спиною), Далеко від людських осель вивчаю звіриний слід і слід мокасинів, У лікарню хворому на пропасницю несу лимонад, Вдивляюся в домовину і в труп, усе тихо навколо, тільки свічка палає, Завертаю до кожного порту торгувати, ризикувати. Поспішаю в юрбі гомінкій, так само запальний і нерозважний, як усі, Кого ненавиджу—люто: у гніві можу зарізати, Самотньо сиджу у німому дворі опівночі, довго-довго думаю, Блукаю древніми горами Іудеї, вродливий і лагідний бог поряд мене, Лечу у просторі, крізь небеса і зорі, Лечу між семи супутників, крізь коло широке, діаметром у вісімдесят тисяч миль, Лечу з довгохвостами метеорами, розкидаючи, як і вони, полум'яні кулі, Тримаю місяця—тонкосерпу дитину, а він тримає у череві власну матір, Бешкетую, гуляю, сподіваюсь, люблю, оглядаюсь, Відпливаю і знов напливаю, з'являюсь і знову зникаю, День і ніч я на цих шляхах. Я заходжу в сади планет, роздивляюся їх плоди, Квінтильйони дозрілих і квінтильйони зелених бачу, Я—могутня течія поглинаючої душі, I жодному лоту у глибини мої не сягнути, Вбираю реальне і нереальне, І ніяка сторожа мене не зупинить, ніякий закон не засудить. Я пристаю до берегів ненадовго, Мої посланці невтомно приносять новини. Я іду з гострим списом полювати тюленів і білих ведмедів, чудом перескакую через розколини, хапаюся за крихкі голубі крижини. Я вилажу на щоглу, Я пізньої ночі варту свою заступаю, Ми тепер у Північному морі, і навколо багато світла, Крізь чисте повітря дивлюсь на незнану красу, Крижані гори пливуть повз мене, а я—повз них, і рухові цьому нема ні кінця ні краю, Біловерхі пасма вдалині, я мріями лину до них; Наближаємось до поля бою і скоро почнемо битися, Минаємо аванпости величезного табору, обережно, поволі ступаємо, Ми заходимо між руїни якогось великого міста. Я—вільний воїн, я ночую, де уподобаю, Жену молодого з ліжка, лягаю з його молодою, до ранку її притискаю до стегон своїх і вуст. Мій голос—голос дружини, що кричить, ухопившись за поручні, Мого мужа несуть, на сходи вода крапає,—він утопився. Я розумію великі серця героїв, Мужність нашого часу і всіх часів. Гляньте: шкіпер помітив ущкоджений пароплав, повний людей, без руля; бурхають чорні хвилі,—в кожній чекає Смерть. Як шкіпер від тої миті не відставав ні на дюйм, і вдень і вночі ні на дюйм, несхибно ні в день ні вночі. І крейдою на борту: "Веселіше! Ми вас не покинемо!" Як він летів у шторм, гасав три дні і три ночі, І нарешті урятував їх. Як виглядали жінки, схудлі, в обвислих сукнях, коли човнами відвозили їх від могили, що чигала на них, Як виглядали старечі личка малят, і хворих врятованих, і неголених, з потрісканими вустами чоловіків. Я скуштував і цього—гарне на смак, я уподобав його і ввібрав. Я сам—цей шкіпер, я страждав, бо з ними був. Спокійна зневага катованих, Жінка давніх часів, засуджена відьма, палає на вогнищі, і діти її дивляться у вогонь, Зацькований раб, захеканий і спітнілий, знеможено впав на паркан, Біль шпигає гострими голками ноги й шию, а за спиною—дріб і кули. Усі ці люди—то я, і болі їхні—мої. Я—цей зацькований раб, я від собак відбиваюсь ногами, Пекло відчаю налягає на спину, знову і знову постріли, Я за паркан хапаюся, шкіра подерта і червона від крові, Я падаю у бур'ян на каміння. Коні спинилися, вершники тупцюють, Глузливі крики рвуть мої зранені вуха, жахливий удар пужалном по голові. Муки—це один із моїх уборів, Пораненого не запитаю про рани, сам я стану пораненим, Давні рубці червоніють і розтуляються, коли я стою і споглядаю, спершись на палицю. Я—пожежник розчавлений, мої груди побиті, Стіни впали і поховали мене, Я дихав чадом і димом, я чув крики товарищів своїх, Я чув далекий стукіт їхніх лопат і кирок, Вони розгребли руїни і поволі мене піднімають. Я лежу вночі у своїй червоній сорочці, і навколо тиша, щоб мені не боліло, Я знеможений і не чую, чи ще болить, але я щасливий, Прекрасні білі обличчя навколо, і каски знято. Гурт на колінах зникає разом зі світлом смолоскипів. Далекі й померлі вертаються, Вони—циферблат чи стрілки рухливі, а я—годинник. Я—старий артилерист, розповідаю про бомбардування свого форту, Я знову там. Знову бій барабанів, Знову атака гармат і мортир, Знову я прислухаюся до канонади. Я сам стріляю, я бачу і чую все, Вереск, прокляття, зойки, радісні вигуки після вдалого пострілу, Повільні лазаретні підводи тягнуть червоний слід, Сапери шукають пошкодження й лагодять, що де можуть, Граната падає крізь провалений дах—вибух віялом, Свист відлітаючих в небо рук, ніг, каміння, колод, залізяччя. І як тоді, булькання в горлі мого генерала, він помирає, він люто махає рукою, Він видихає крізь кров:— Не про мене турбуйтесь... турбуйтесь... про окопи.
